Передплата на "Пирятинські вісті" продовжується!
 
Пошук по сайту

Меню

Останні новини

Коментарі

Вкажіть, будь-ласка, відповідно до яких Правил благоустрою (номер, дата) і яку д...

Есть у каждой женщины
Памятная дата —
В этот день ты сыну
Ж...

можно детали? Если удобно обратитесь по номеру 0662364128

Уважаемые, коммунальщики! У Вас будни, а нам каждый день праздник! Употребляя в ...

це завдяки мало розумному крадію вдалося закрити справу! інакше кажучи ні на що ...

Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Без школи жити не можу…


Свій 80-літній ювілей відзначила жителька села Вікторії Ніна Силівна Фадєєва. Привітати іменинницю прийшли колеги – і зав’язалася невимушена розмова.
- Народилася і виросла на хуторі Вікторія (так тоді називалося село), - згадує Ніна Силівна, - у сім’ї колгоспників. Я в сім’ї була четвертою, батько рано помер. Так вже склалося, що мати була з куркульської родини, то він за неї на Соловках ув’язнений був, повернувся важко хворим на легені – тож невдовзі й відлетів у інші світи.
З дитинства згадується, як ходили в поле кавуни їсти, тоді Вікторія спеціалізувалася на вирощуванні кавунів. Був величезний колгоспний сад, яблук було в ньому неміряно! Там і перші копійки заробляла, бо жили тоді всі бідно, а тут така можливість заробити на нову сукню, босоніжки.
В ті часи босі бігали і в поле, і в клуб, як кіно привезуть. Старшим сестрам гроші на кіно давали, а мені – ні. Ох і плакала ж я, забившись у куток на печі. Там і вирішила, що буду головою колгоспу і зроблю так, щоб всі люди жили заможно.
Закінчила семирічку у Вікторії і вступила до Прилуцького педучилища. Чи свідомо обирала професію вчителя – уже і не пам’ятаю, але згодом зрозуміла, що без школи жити не зможу. Направили в м. Ічня Чернігівської області, стала працювати вчителем праці, бо у дипломі, крім вчителя початкової школи, було написано ще й учитель праці. Тільки уявіть собі – я завідуюча майстернею! Плачу, не знаю, з якого боку до станків підходити. Добре, що в усьому допомагав завгосп, то якось уже почало ладитися. Як зараз перед очима: учні 6 класу (вищі за мене), верстати, молотки, терпуги, ще якесь причандалля – і я, худенька, маленька, ще й двадцяти не було. Ну що ж мені з ними робити, коли їхня класна керівничка ходить з довгою указкою, тільки хто витребенькує, – зразу по плечах! От вона мені й каже: «Якщо утримаєш їх у руках, то буде з тебе учитель». Якось ми, на диво, порозумілися. Отак я і стала вчителькою. І, як кажуть, пішло й поїхало. Однак, хотілося до малечі. Піду в райвно, прошуся в початкову школу – немає місця. Аж одна вчителька української мови допомогла, пішла до завідуючого – і якось його «уламала». Дали мені четвертий клас. А було в ньому 43 учні! Прийшли до мене на урок згодом з перевіркою, я вже так старалася про дроби розказати: кавун величезний намалювала, «дробила» його, діти тему зрозуміли, а от перевіряючі ні хорошого, ні поганого не сказали. Потім уже хтось з учителів шепнув, що не могли хвалити, бо серед моїх колег-початківців були жінки секретаря райкому, ще якихось начальників, тож вони повинні бути найкращими.
Невдовзі вийшла заміж, особисте життя не дуже добре складалося, та робота в школі якось похмурі думки розвіювала. Народилися діти. Тоді таких довгих декретних відпусток не було, як хочеш, так і крутися, змушені були повертатися на малу батьківщину у Вікторію. І все з початку. Місця в школі не було, хату треба будувати. Спасибі чоловіку, він перейнявся будівництвом, робив усе на совість, то хата ще й мене переживе без капремонту, от тільки отопити зараз її важко.
Влаштувалася на роботу в дитсадок. Життя почало налагоджуватися, та раптом помер чоловік, отак у 35 років стала вдовою. Дві доньки-школярки, хоч розірвися: дім, город, робота… Якось сіла та й плачу, а по радіо в цей час якась передача була, диктор і каже: «Брязни біду об підлогу й не плач», - так ніби до мене звернувся. Взяла себе в руки – і в роботу. Разом з подругою Тетяною Іванівною Микитченко вступила до Глухівського педінституту на заочний відділ, їздили на сесії. Як згадаю, як цілу ніч добираємося то поїздом, то автобусом, а то й пішки до Глухова, то й досі диву даюся: як усе це можна витримати? П’ять років провчилася без жодного «хвоста», навіть п’ятірка з української мови була!
А тут якраз трапилося місце в школі – то й знову поринула в шкільне життя з головою, дітлахи не давали скучати. Тож з 1968 до 1995 року навчала діток і писати, і рахувати, і батьківщину-матір любити. Як вийшла на пенсію, то місця собі не знаходила, думала, що з глузду з’їду, - так хотілося в школу.
Позаду - 80 років життя, та й сьогодні Ніна Силівна така ж непосидюча, все кудись поспішає. От і зараз клопочеться, що трактора немає город виорати. А наостанок ще й запитала: «Навіщо ви все записуєте, чи не на некролог? Я ще не збираюся помирати, моя мама прожила 95 років у здравії і здоровії, то й мені ще треба жити. Ще ж треба і дітям, і внукам, і правнукам допомогти, так що нема коли розслаблятися».
Отакі пенсіонери «старої закалки». Тож з роси і води Вам, вельмишановна Ніно Силівно! Хай Вам здоровиться на многії літа!
Від імені колективу Вікторійської школи
С. Кустреюк

Джерело:

Поділитися:

Категорія: Пирятинські вісті | Додав: Ред (05.05.2017) | Автор:

Переглядів: 27 | Коментарі: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
 
Розробка дизайна — СтудіяWebus