Передплата на "Пирятинські вісті" продовжується!
 
Пошук по сайту

Меню

Останні новини

Коментарі

Вкажіть, будь-ласка, відповідно до яких Правил благоустрою (номер, дата) і яку д...

Есть у каждой женщины
Памятная дата —
В этот день ты сыну
Ж...

можно детали? Если удобно обратитесь по номеру 0662364128

Уважаемые, коммунальщики! У Вас будни, а нам каждый день праздник! Употребляя в ...

це завдяки мало розумному крадію вдалося закрити справу! інакше кажучи ні на що ...

Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Доземний уклін ветерану!


День Великої Перемоги, 9 травня 1945 року, закарбувався в пам’яті сотень мільйонів, як довгоочікувана всеохоплююча радість. Кожен, хоч на передовій, хоч у далекому тилу, я впевнена, добре пам’ятає щасливу звістку про взяття Берліна, про переможний радянський стяг над Рейхстагом, а отже, про закінчення найжахливішої, найкривавішої війни. Але найбільш цінні спогади тих, хто власною кров’ю і потом наближали цей день, – спогади ветеранів.

На Пирятинщині залишилося дуже мало ветеранів Великої Вітчизняної війни - всього 34. Один з них - учасник бойових дій, ветеран праці Олексій Петрович Щека. Він і розповів нам свою історію перемоги.
Народився Олексій Петрович 8 жовтня 1925 року в с. Єрківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. Коли почалася війна, йому ще не виповнилося 16 років, тільки-но закінчив 8 класів школи (до першого класу тоді йшли 8-річними).
Про початок війни ми дізналися по радіо. Але й самі зрозуміли, адже село наше - за 70 км від Борисполя. Це якщо шляхом, а напряму, то й ще ближче. Коли ворожа авіація почала обстріли, – ми побачили зарево над Борисполем і зрозуміли, що наближається лихо. Зранку від сільради мобілізували на фронт усіх чоловіків.
Для двох моїх старших братів війна почалася з першого дня. Найстарший був військовим і на той час служив в одній з прикордонних військових частин. Останній лист додому він надіслав невдовзі після початку війни зі словами: «Положення погане. Відступаємо з великими втратами. Навряд чи доведеться ще зустрітися». І дійсно, більше ми про нього нічого не чули. Де і як загинув, - не знаємо. Середнього брата теж призвали, бо йому в 1941-му вже виповнилося 18 років. Він пройшов війну від Харкова до Сталінграда, де був тяжко поранений. Була навіть вістка, що безвісти пропав. Але він вижив і повернувся додому з війни. Ще мав я сестру, вона вчилася в Києві, але коли університет евакуювали далеко в тил, вона не поїхала, залишилася вдома.
Я ж від початку війни був мобілізований на будівництво ліній укріплень на Дніпрі. Ми копали окопи, робили бліндажі. Потім нас зняли з Дніпра і направили в Чернігівську область на залізничну станцію Бобровиця для будівництва 45-кілометрового протитанкового рову. Німці все наближалися, вже чутно було, що фронт неподалік. І в якийсь момент промайнула чутка, що війська ворога підступили вже впритул до нашої станції. Почалася паніка, керівництво не знати, де й поділося. А нас там на будівництві укріплень були тисячі люду. Ми з товаришем узяли коня, яким возили бочку з водою, і стали тікати. Зрештою, за якийсь час дістався я до рідного села, а вже наступного дня німці форсували Дніпро. Почався період окупації.
Пам’ятаю, коли німці заходили в село ми з сусідом пішли подивитися. Солдати йшли строєм, а ми, двоє молодих хлопців, стояли між старими дідами. Нас побачив офіцер і забрав у стрій. Один із солдатів одразу ж почепив на мене свого важелезного ранця. Коли дійшли до середини села і німці сіли обідати, один з їхніх солдатів обернувся до мене і каже: «Нада бєжать! Тєбє нада бєжать!» Вже тоді я зрозумів, що серед окупантів є люди різні, волею долі закинуті на фронт. І ми з товаришем вирішили тікати. До ночі строєм солдати дійшли до сусіднього села. Усіх, кого взяли в полон, німці зачинили у стайні. Там не було вікон, тільки два входи, які охороняли вартові. Але дах очеретяний. Нам з товаришем вдалося непомітно вибратися. Тікали полем і заночували в скирті сіна. А вранці прокинулися – вже світало. Як же повернутися в село? Вирішив прикинутися, що був на покосі. Зайшов до тітки, взяв косу. Та й прийшов додому. Мати вийшла, здивувалася, але все зрозуміла – виду не подала. Увійшов до хати, а там німці сидять за столом. Кажу матері: «Давайте їсти!». Аж тут до мене підходить німець п’яний і давай щось белькотіти по-своєму. Я ж нічого не розумію. А з-за столу інший німець із словником перекладає: «Ти де був, партизан?». Але мені тоді повірили, що я дійсно на покосі був. Тому врятувався.
До 1943-го ми жили в окупації. Я кожного дня возив з лісу сосну або дуба, що пиляли німці і кудись вивозили. А коли село визволили радянські війська через польовий військкомат мене призвали в армію.
Бойове хрещення отримав при форсуванні Дніпра на Букринському плацдармі, що у 80 км від Києва нижче за течією. Переправлялися на правий берег хто як міг, під шаленими обстрілами. Понтони були лише для техніки. Я дістався протилежного берега Дніпра і вже там у бою мене поранило осколком. Мене переправили назад і відправили до госпіталю в м. Зміїв Харківської області.
Після лікування відправився в 48-й стрілковий полк на Урал курсантом. Потім перевели в 117-й пересувний танко-агрегатний ремонтний завод (ПТАРЗ). Цей пересувний завод розміщувався прямо у спеціальних вагонах і курсував лінією фронту, щоб на місці лагодити підбиті чи несправні танки та їх мотори. Нас часто обстрілював ворог. Тому на одній із платформ ми мали зенітну установку. Такий от пересувний озброєний завод. Під кінець війни, коли радянські війська швидко просувалися вперед, 117-й ПТАРЗ розформували і я потрапив водієм-механіком у військову частину, що рухалася через Чехословаччину на Берлін. Коли увійшли до Німеччини, рухалися через міста Еберсвальде, Фаренвальде, Франкфурт-на-Одері. Демобілізували мене 1 липня 1950 року. Хоч перемогу вже п’ять років, як здобули, та місцями ще ховалися цілі загони німців, що не хотіли визнавати капітуляцію Третього Рейху. З ними і боролися.
Після повернення додому, допоміг матері по господарству, бо повернувся саме у жнива, а потім вивчився в Києві на геолога. З цією професією і пов’язав своє життя.
Олексій Щека має безліч нагород за участь у бойових діях, серед яких - орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За відвагу», багато ювілейних медалей і нагород. Крім того, Олексій Петрович - ветеран праці, не один десяток років працював в Пирятинській експедиції глибокого буріння. Його знають і поважають сотні пирятинців.
Пам’ятаючи подвиг наших дідів, закликаю поважати тих, хто врятував своєю мужністю покоління. При кожній нагоді дякувати і доземно вклонятися, коли вулицею йде ветеран!
Олена КОЛІНЬКО. Фото автора

Джерело:

Поділитися:

Категорія: Пирятинські вісті | Додав: Ред (12.05.2017) | Автор:

Переглядів: 19 | Коментарі: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
 
Розробка дизайна — СтудіяWebus