Передплата на "Пирятинські вісті" продовжується!
 
Пошук по сайту

Меню

Останні новини

Коментарі

Вкажіть, будь-ласка, відповідно до яких Правил благоустрою (номер, дата) і яку д...

Есть у каждой женщины
Памятная дата —
В этот день ты сыну
Ж...

можно детали? Если удобно обратитесь по номеру 0662364128

Уважаемые, коммунальщики! У Вас будни, а нам каждый день праздник! Употребляя в ...

це завдяки мало розумному крадію вдалося закрити справу! інакше кажучи ні на що ...

Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Ганна СИНЯК: Газета має йти в ногу з часом


Протягом майже 15-ти років редакцію газети «Пирятинські вісті» очолювала Ганна СИНЯК. За час її роботи газета змінилася, наростила стабільний тираж і стала улюбленою гостею і порадницею в оселях багатьох пирятинських родин. Якими були роки роботи у «Пирятинських вістях», - тема нашої з нею розмови.

- Ганно Дмитрівно, до того, як очолити редакційний колектив, Ви працювали в інших сферах, мало пов’язаних із журналістикою. Як потрапили в редакцію?
- Скажу відверто: я ніколи не мріяла бути журналістом. Певний час працювала у Харківецькій школі, потім - головою Харківецької сільської ради і знову 10 років у Вишневецькій школі. До того, як потрапила в редакцію, очолювала відділ з питань внутрішньої політики у райдержадміністрації, який безпосередньо співпрацює з редакцією, тому частково була знайома з цією «кухнею». Окрім цього, ще працюючи у школі, писала статті у «Пирятинські вісті». Тож перший журналістський досвід мала ще до того, як переступила поріг «Пирятинських вістей» в якості редактора. Зізнаюся відверто, пропозицію очолити редакцію районної газети я сприйняла без великого ентузіазму. Ситуація в редакції у той період була досить непростою, як і у переважній більшості районних газет.
- Як Вас зустрів колектив, який на той час складався зі старожилів, досвідчених людей, які не один десяток років працювали у пирятинській журналістиці?
- Колектив зустрів добре. І це, мабуть, надихнуло, дало сили розпочати роботу, освоюватися у новій для мене справі. Мені пощастило попрацювати з Валентиною Булишевою, Ольгою Рєзнік, Тамілою Потаніною, Вірою Дем`яненко та іншими досвідченими працівниками редакції, які й стали моїми першими вчителями на ниві журналістики. Багато, особливо на тому непростому початковому етапі, дало мені спілкування з колишніми редакторами – Михайлом Мельниченком та Григорієм Бажаном. А ще особливо вдячна нашому землякові, журналісту, письменнику, лауреату багатьох престижних літературних премій Сергію Дзюбі. Кожна зустріч з ним була новою сходинкою у моїй журналістській практиці. Окрім цього, прагнучи якісних змін у редакції, я розуміла, що потрібно вчитися. Тому закінчила Полтавський обласний університет журналістики, активно почала відвідувати різноманітні тренінги, семінари, об’їздила всю Україну, побувала в Польщі. Там знайомилася з цікавими людьми, прогресивними редакторами, які першими почали змінювати районні газети, створювати їх такими, щоб могли самостійно виживати в ринкових умовах. Дуже багато мені дало спілкування з редактором Менської газети «Наше слово» (Чернігівська область) Сергієм Народенком, з яким ми часто розмовляли по телефону, обмінювалися газетами, але жодного разу в житті так і не зустрілися. Серед колег з області багато цінних порад отримала від редактора газети «Решетилівський вісник» Івана Цигана, головного редактора «Зорі Полтавщини» Григорія Гриня, редакторів районних газет «Трудова слава» Світлани Глушко з Диканьки і «Нова праця» Галини Шибанової з Чорнух та інших. Редакції «Решетилівського вісника», «Прилуччини» а також редакцію приватної газети «Копейка» з Білої Церкви ми з колективом відвідували спільно, аби перейняти досвід.
- Як це все відображалося на кінцевому продукті, по якому й оцінюють люди якість роботи редакції, - газеті?
- Поступово ми почали збільшувати кількість сторінок: з 8-ми до 10-ти, потім - до 12-ти. Це, передусім, було пов’язано із запровадженням безкоштовних оголошень на сторінках газети. До речі, це нововведення на початковому етапі неоднозначно сприйнялося колективом. Але побачивши результат, в першу чергу - збільшення тиражу, стало зрозуміло, що ми – на правильному шляху. «Розкручувати» цю тему виявилося, до речі, не так просто. Це зараз пирятинці, та й навіть жителі сусідніх районів, звикли до цієї рубрики, користуються нею. А на початковому етапі ми продавали через цю рубрику власні речі, запрошували знайомих подати оголошення. Так само «розкручували» і вітання, вітаючи на сторінках газети рідних, знайомих, подаючи цим самим приклад іншим читачам, рекламуючи цю послугу. Ну і, звісно ж, збільшення тиражу (найбільшим він був 4700 примірників), зростаюча популярність газети, стали привабливою перспективою і для рекламодавців, які почали масово подавати платні оголошення.
До речі, будучи в Польщі, в містечку районного масштабу на зразок Пирятина – Голеньово, я вчилася в їхній місцевій газеті, яка буквально була переповнена місцевою рекламою: магазини, підприємства, надавачі послуг, як-то кажуть, один поперед одного інформували читачів про спектр своїх товарів, про можливості співпраці тощо. Це мене тоді дуже вразило і такого ж ефекту хотілося досягти і в нашій газеті.
Завжди намагалася йти в ногу з часом, відповідати вимогам сьогодення. Тому ми були одними з перших в Полтавській області серед районних видань, відкривши електронну пошту для зручності співпраці з нашими партнерами, створили сайт «Пирятинських вістей», запровадили багато інших нововведень, на які довгий час не наважувалися інші редактори.
- Зміни в газеті, мабуть, були пов’язані і зі змінами в колективі?
- Покоління досвідчених журналістів пішло… На зміну почали приходити нові люди, молодь. Період становлення колективу для мене особисто був дуже тяжким. Одне діло працювати з людьми, які знають свою роботу, а зовсім інше – з молоддю, яка робить перші кроки в професії. Не завжди все виходить, трапляються «проколи». Зараз вже можу зізнатися: в мене іноді опускалися руки і я просто хотіла піти з редакції. Але я вдячна всім, з ким мене звела доля: чомусь я навчала їх, чомусь вчилася у них сама.
Оксана Бондаренко, Людмила Волик, Світлана Маслова, Світлана Довгенко, Ольга Білько пропрацювали поряд зі мною у редакції в межах десяти років: хто трохи більше, хто менше. Це був найбільш результативний період у роботі редакції. З цими людьми ми втілювали задумане у життя, створювали якісний продукт для читачів. Саме з ними я відчула себе справжнім редактором. З цього ж колективу пішла на заслужений відпочинок.
Дуже важливим для мене було те, що з перших днів я відчувала підтримку головного бухгалтера «Пирятинських вістей» Юрія Штепи. Він завжди був готовий «розкручувати» нові починання, займатися рекламою газети, ми разом шукали шляхи збільшення тиражу.
Я зрозуміла, що робота в редакції – це моя стихія. Мені подобалося працювати над створенням газети, творити її. Звісно, іноді було непросто. В першу чергу тому, що я завжди займала активну політичну позицію, яка не всіма сприймалася однозначно. Але, не дивлячись ні на чиї політичні вподобання, газета завжди прагнула бути об’єктивною, незалежною.
- Як Ви оцінюєте нинішню газету?
- Коли я йшла з «Пирятинських вістей», колектив був сформований, люди працювали і працюють нині – розумні, ініціативні, з певним багажем досвіду за плечима. Тому газета не втратила свій рівень. Вона стає кращою, змістовнішою. Буквально нещодавно взяла в руки свіжий номер «Пирятинських вістей» і зловила себе на думці, що саме такою я й хотіла бачити нашу газету. Тому мені приємно, що мої зусилля, які я вкладала у цю справу майже 15 років, не минули даремно і газета міцно стоїть на ногах, зустрічаючи свій 100-річний ювілей.
Розмову вела
Анастасія МИХАЙЛЕНКО

Джерело:

Поділитися:

Категорія: Пирятинські вісті | Додав: Ред (05.05.2017) | Автор:

Переглядів: 67 | Коментарі: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
 
Розробка дизайна — СтудіяWebus