Передплата на "Пирятинські вісті" продовжується!
 
Пошук по сайту

Меню

Останні новини

Коментарі

Вкажіть, будь-ласка, відповідно до яких Правил благоустрою (номер, дата) і яку д...

Есть у каждой женщины
Памятная дата —
В этот день ты сыну
Ж...

можно детали? Если удобно обратитесь по номеру 0662364128

Уважаемые, коммунальщики! У Вас будни, а нам каждый день праздник! Употребляя в ...

це завдяки мало розумному крадію вдалося закрити справу! інакше кажучи ні на що ...

Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ОЛЕКСІЙ РЯБОКОНЬ: Залишатися самим собою за будь-яких обставин


Перші особи району і міста, керівники підприємств, установ і організацій - переважно люди публічні. Ми часто бачимо їх обличчя на шпальтах газет, в ефірі місцевого телебачення, чуємо їх промови, виступи, привітання. Вони висловлюють свою точку зору, обговорюють різні питання та вирішують проблеми. І в той же час пересічний мешканець Пирятинщини не має уявлення, як живуть, чим захоплюються і про що мріють перші особи району, коли в кінці робочого дня залишають стіни своїх кабінетів. У рубриці «Без краватки» ми познайомимо наших читачів з першими особами району без офіціозу та відкриємо сторону їх приватного життя.
Цикл статтей ми продовжуємо розмовою з Пирятинським міським головою Олексієм Рябоконем.
- Олексію Петровичу, Ваші дитячі роки пройшли на Сумщині?
- Я народився на хуторі Сотницьке поблизу села Русанівки Липоводолинського району, що межує з Полтавською областю. Але коли був малим, батьки поїхали працювати до Криму в Горностаєвку поблизу міста Керчі. Саме там я пішов у перший клас, коли навчався в третьому, – повернулися в Гадяч.
Після навчання в школі вступав до Полтавського педагогічного вузу на історичний факультет. Але конкурс туди був шалений, на цьому факультеті хотіли вчитися майбутні партійні активісти. Тож вступив до ПТУ та пішов працювати токарем Харківського авіаційного заводу. Через два роки вступив до Харківського політехнічного інституту на машинобудівельний факультет. В 1986 році закінчив і отримав спеціальність інженера-механіка.
- Чому після навчання приїхали саме до Пирятина?
- Розподіл на кафедрі інституту був по промислових містах, але я обрав невеличке місто Пирятин, тому що сподобалося. І до батьків ближче. Почав працювати на Пирятинському дослідно-спеціалізованому заводі.
- Чому змінили сферу діяльності і пішли працювати в органи виконавчої влади?
- За два роки з молодого спеціаліста став головним інженером заводу. Чесно кажучи, сам я не рвався займати керівні посади, але керівник підприємства, очевидно, вирішив, що я до цього готовий. На мою долю випало і будівництво житлового фонду в місті – це і дев’ятиповерхівки на Соборній, і реконструкція заводу. Як для молодого спеціаліста, головного інженера, робота була цікавою і насиченою. Цей період свого життя згадую як відмінний досвід і в питанні будівництва, і в питанні технологічного розвитку виробництва. За 8 років роботи на цьому підприємстві я пройшов таку школу життя, що не кожен за весь трудовий вік таку проходить. Досі підтримую гарні стосунки з людьми, з якими пліч-о-пліч працював на цьому підприємстві, та вдячний їм за роки продуктивної та цікавої роботи. У 1994 році на місцевих прямих виборах голів районних та обласних рад я був довіреною особою кандидата, мого товариша Миколи Скатя, який в результаті здобув перемогу. Після обрання мені він запропонував посаду першого заступника райвиконкому. Але мені здавалося, що я - виробничник і у владі мені нічого робити. Тому декілька місяців вагався, але, врешті-решт, пропозицію прийняв. Через рік райвиконкоми були реорганізовані в райдержадміністрації. В 1999 році мене призначили головою Чорнухинської РДА. Це теж була гарна школа і прекрасний досвід роботи з громадою. Адже Чорнухи – дуже компактний населений пункт, відгородитися від проблем і зробити вигляд, що ти їх не помічаєш, - просто неможливо. Потім було депутатство в облраді, посада голови Пирятинської РДА, пізніше – голови Пирятинської райради.
- Давайте поговоримо про Ваше життя поза межами цього кабінету. Як виглядає Ваш вихідний день?
- Тобі буде нудно зі мною (посміхається, я сміюся – прим. автора). Справа в тому, що життя, як такого, поза роботою в мене, начебто, й немає.
- Але у Вас є присадибна земельна ділянка.
- Так, є дворище в селі Заріччя. Там я маю город і сад. Дуже люблю працювати на землі, щось вирощувати, доглядати, а потім збирати урожай. Я фактично виріс із сапою в руках, батьки мої тяжко працювали, а я був найстаршою дитиною в сім’ї, тому допомагати по господарству – було моїм обов’язком. Разом з бабусею, яка увесь вік прожила з нами, ми робили усю домашню роботу і турбувалися про грядки. Я просто не уявляю, як можна жити в невеличкому містечку і не мати власного городу. Тим більше, маю двох онуків, яких хочеться пригостити чимось домашнім, корисним, смачним, вирощеним власноруч.
- А які овочі, фрукти чи ягоди з того, що вирощуєте, любите найбільше?
- Полуницю. Чомусь, коли я був малим, у нас на городі росло все, що завгодно, окрім полуниці. Дітей, у яких вдома була полуниця, я вважав щасливими. Тому тепер надолужую, вирощую в себе на грядці.
- Чим займаєтеся, коли завершується Ваш робочий день? Він у Вас, я так розумію, ненормований.
- Безкінечний (посміхається – прим. автора).
- То як же Ви відпочиваєте, коли все-таки з роботи приходите додому? Можливо, читаєте книги, дивитеся телевізор?
- Дивлюся телевізор, звісно, бо це - і новини, і цікаві програми. Трохи Інтернет, теж інформаційні сайти. Також люблю дивитися цикли документальних фільмів про історію України, мене вражає, наскільки історія – реальна і та, якою нам її подавали в радянські часи, - відрізняється. Це цікаво.
- Загальновідомо, що Ви – меломан. Яка музика подобається найбільше?
- Я дуже люблю рок. Це захоплення ще зі студентських років, яке розділяють і мої діти. Улюблені гурти: «Scorpions», «Парк Горького», із сучасного – «3 Doors Down», «Nickelback» та альтернативний рок, з вітчизняних – гурт «Океан Ельзи». Крім того, люблю слухати пісні і наших місцевих музикантів, буваю на концертах. Мрію, щоб в Пирятині системно проводилися рок-фестивалі, ми стараємося все ж їх проводити час від часу, але це вимагає більш ґрунтовної роботи. До речі, з середини червня стартували «Вечори творчих зустрічей», мета яких – урізноманітнити дозвілля пирятинців, а місцевим музикантам дати можливість знайти свою аудиторію.
- Ви маєте якесь хобі?
- Пазли. Просто обожнюю збирати пазли. Можу збирати їх ночами. Останній раз пазл я купував, щоб провести цікаво час разом з онукою, чимось її зайняти. В онуки терпіння вистачило до півночі, у невістки – до другої години ночі. І навіть хрещениця Влада долучалася до цієї справи. Але якби мені сказали, що я буду збирати той пазл три тижні… Просто там малюнок – картина маслом, багато різнокольорових, майже ідентичних мазків. Але врешті-решт, бо я ж таки наполегливий, я його зібрав. Пазли чим цікаві: складання картинки споріднене в деякій мірі з роботою управлінця – необхідно думати, підбирати, порівнювати, працювати послідовно, запам’ятовувати. Крім того, це заняття чудово відволікає і розвантажує думки.
Також люблю футбол, як вболівальник. Я - фанат ФК «Динамо» Київ. Коли є час і можливості, – їду на матчі улюбленої команди, а також української збірної.
Ще люблю майструвати щось власними руками, особливо по дереву.
- Вам – 55 років, але Ви – у гарній фізичній формі, що довели в лютому цього року, коли прийняли естафету 22 Pushup Challenge. Отже, Ви любите спорт? Який саме?
- Так, я люблю баскетбол. В юності грав і за шкільну команду, і за ПТУ, і за факультетську команду інституту, коли навчався в Харкові. І коли переїхав до Пирятина, не перестав приділяти час улюбленому виду спорту. Я є одним із засновників організації «Оранжевий м’яч», яка створена 26 років тому для підтримки баскетболу на Пирятинщині, проведення змагань та щорічного Чемпіонату Пирятина з баскетболу, популяризації цього виду спорту, особливо в молодіжному середовищі.
Останні три-чотири роки вже, правда, не граю, але м’яча купив нещодавно. Маю надію, що найближчим часом піду на майданчик, хоч трохи покидаю в кільце.
- Розкажіть про свою родину.
- З дружиною Зоєю ми познайомилися ще під час навчання в інституті, на студентській вечірці. Свого друга хотів помирити з його дівчиною, а вони ще більше посварилися. Я залишився на вечірці і познайомився із Зоєю, а наступного дня ми вже почали зустрічатися. Через рік одружилися, на другому курсі інституту, а ще через рік народився син Дмитро. Пізніше, вже в Пирятині, народилася донька Тетяна. Маю внучку і онука. З батьками бачуся рідко – раз на два місяці. Тісно спілкуюся із сестрою, її діти для мене, як рідні.
- Який відпочинок Вам найбільше до вподоби?
- Люблю довго їхати за кермом автомобіля з ріднею, друзями, подорожувати.
Я точно не люблю загорати на пляжі. Але моя дружина просто обожнює такий відпочинок, тому я, звісно, складаю їй компанію і ми їдемо відпочивати на море. А взагалі, я люблю проводити час в компанії друзів. Це може бути і рибалка, і просто відпочинок на природі, головне – компанія добрих друзів, з якими я товаришую вже багато років. Взагалі, я дуже консервативний у спілкуванні і, зазвичай, відпочиваю з найближчими людьми.
- Минулого року Ви балотувалися до Верховної Ради, хоча ще й року не пройшло Вашої чергової каденції міського голови. Чому прийняли таке рішення? Не жаль було залишати посаду мера?
- Я погодився на пропозицію громади, в основному – це були пирятинці в числі активу, які висловили думку, що Пирятину необхідно мати власного представника у Парламенті. Хоча на початковому етапі виборчої кампанії я навіть не припускав можливості балотуватися до Верховної Ради. Але підтримував думку, що до Парламенту важливо просувати кандидата, який буде дійсно представником нашої громади на рівні держави, хто знає специфіку нашого міста і району. Але сумніви у мене були і в основному з того приводу, що велика кількість населення Пирятинської ОТГ віддала свій голос за мене як за мера.
- Якби Вам знову випала можливість брати участь у виборах до Верховної Ради як кандидату в депутати, Ви б погодилися?
- Ні, я не пішов би. Хоча виборча кампанія мене багато чому навчила і я отримав цінний досвід. Не жалкую, що пройшов такий марафон. Але я, скоріше б, підтримав іншого кандидата, але обов’язково місцевого і толкового.
- Пригадаєте, яку найціннішу пораду Ви отримували у своєму житті?
- Батько моєї бабусі по материній лінії, тобто мій прадід, був людиною дуже трудолюбивою, наполегливою і самостійною. Звали його Сила. Ще замолоду він відділився від своїх батьків і пішов жити з села в маленькому хуторі Сотницьке, аби тільки буди самостійним. Обзавівся сім’єю, невеликим господарством. Коли радянська влада почала колективізовувати село, мій прадід не захотів йти до колгоспу, хоча розумів, що йому та його родині буде тяжко жити, пливучи проти течії. З його господарства забрали до колгоспу вже все, що тільки можна було забрати. Пізніше взагалі змусили покинути хутір і виселитися за межі області. Через якийсь час вдалося повернутися додому, відновити хату. І вже аж після Голодомору 1932-33 років все-таки прадід змушений був піти в колгосп. Коли Друга світова докотилася до України, прадід був уже непризовного віку, але на війну пішов добровольцем. Після повернення з війни у 1946 році в рідний хутір Сотницьке застав найбільший голод. Його донька, а моя бабуся Уляна, працювала в радгоспі за 20 км від хутора і декілька разів на місяць приносила додому комбікорм, яким годували свиней. Це був єдиний харч, що допоміг родині вижити. Прадід зі своєю сім’єю і це лихо зміг пережити. Але коли помирав, дітям велів передати своїм онукам, щоб вони ніколи не йшли проти влади. Хоча сам він усе своє життя нікому не корився і був вірним своїм переконанням. І мені, згадуючи це, дуже сумно, що цю сильну людину – мого прадіда Силку – зламали. Я раз і назавжди зрозумів, що в житті найгірше і найстрашніше, коли людину ламають. Нікому не побажаю такої долі. Я впевнений, що необхідно залишатися самим собою за будь-яких обставин. Саме тому прагну і як людина, і як управлінець змінити ставлення людей до влади. Переконаний, що в сучасному демократичному суспільстві влада і громада повинні бути партнерами.
Розмову вела Олена КОЛІНЬКО.
Фото з особистого архіву родини
О. Рябоконя

Джерело:

Поділитися:

Категорія: Пирятинські вісті | Додав: Ред (28.07.2017) | Автор:

Переглядів: 58 | Коментарі: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
 
Розробка дизайна — СтудіяWebus