Передплата на "Пирятинські вісті" продовжується!
 
Пошук по сайту

Меню

Останні новини

Коментарі

Вкажіть, будь-ласка, відповідно до яких Правил благоустрою (номер, дата) і яку д...

Есть у каждой женщины
Памятная дата —
В этот день ты сыну
Ж...

можно детали? Если удобно обратитесь по номеру 0662364128

Уважаемые, коммунальщики! У Вас будни, а нам каждый день праздник! Употребляя в ...

це завдяки мало розумному крадію вдалося закрити справу! інакше кажучи ні на що ...

Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Щастя журналіста - в поклику душі…

Неодноразово повторював Михайло Мельниченко, який умів цінувати його величність слово і став журналістом за покликанням.
Народився Михайло Васильович на Київщині у 1935 році в багатодітній селянській сім’ї. Батько Василь Микитович і старший брат Петро, студент третього курсу університету, не повернулися з війни. Лишилася вдова Ганна Йосипівна з п’ятьма дітьми. Гірко жилося. Щоб вижити, всі тяжко працювали. Та поступово діти піднімалися, виходили в люди. Здійснилася і мрія юного Михайла. Він вступив до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, який не зміг закінчити старший брат через страшну війну. У 1958 році випускник кращого столичного вузу, за фахом – журналіст, за державним розподілом поїхав працювати в Сковородинський край, у Чорнухинську районну газету. Після територіальних реформ та приєднання частини Чорнухинського району до Пирятинського і до останніх днів свого життя Михайло Васильович свої знання, енергію, уміння віддав Надудайському краю. Відповідальне ставлення до будь-якої справи, доброзичливість, повага до кожної людини, вимогливість до себе та інших, чуйність – головне кредо його життя.
Вагому лепту світлого, доброго він вніс і в життя дорогого для нього часопису «Пирятинські вісті», який у цьому році святкує славний ювілей – 100 років свого існування. Звичайно, колишній редактор з великим задоволенням порадів би цій визначній події, поділився б спогадами про роботу в рідній газеті. Але дожити до цієї хвилюючої дати йому не судилося. В останніх споминах 2007 року Михайло Васильович багато цікавого розповів про свій редакторський шлях.
Ось уривки зі спогадів «Робота редактора – немов солодка каторга»:
«Моє редакторство припало на 1985-1996 роки, пов’язані з так званою Горбачовською перебудовою, проголошенням курсу на демократизацію суспільства, на широку гласність… На перших порах перебудови цензурні утиски дещо послабшали, але продовжувалися… Із здобуттям незалежності України заборонених тем для преси залишилося зовсім мало. Газетярі, як мовиться, дихнули на повні груди… Ставши одним із засновників газети (про це раніше не могло бути і мови), колектив редакції визначався і з її назвою… з урахуванням пропозицій читачів самостійно охрестив своє дітище як «Пирятинські вісті».
Свіжим струменем повіяло у творчості журналістів… Помітно розширилася тематика публікацій, у виступах газети порушувалися наболілі питання і проблеми. При редакції працював дискусійний клуб, регулярно проводилися «гарячі лінії» з читачами, зустрічі з відомими земляками-пирятинцями, «дні відкритого листа» у трудових колективах, під час яких обговорювалися жагучі питання повсякденного життя людей.
Нашими надійними помічниками були громадські кореспонденти… Завдяки безкорисливій допомозі наших щирих друзів ми відкрили в редакції музейну кімнату з літопису районної газети.
У редакції діяв літературний гурток, який відвідували більше десяти поетів-початківців. Щомісяця виходила тематична сторінка «Чиста криниця»… Тривав постійний творчий зв’язок з березоворудчанином, відомим українським поетом-піснярем Дмитром Луценком. Редакція виступила одним з ініціаторів щорічного проведення літературно-мистецького свята «Осіннє золото»…
Окрім організації творчого процесу, на мої плечі лягали постійні турботи і клопоти по створенню належних умов праці й побуту для журналістів. Переобладнали робочі кабінети, впорядкували подвір’я редакції, до її приміщення підвели воду. Два працівники одержали нові квартири. І колектив мене не підводив. Відверто кажучи, робота редактора для мене була солодкою каторгою»… («Пирятинські вісті», 2007 рік).
Побажання одного з колишніх редакторів Михайла Васильовича Мельниченка здійснюються. Приходять нові журналісти з новими ідеями, поглядами, але дуже добре, що вони не забувають набутих традицій, вивчають, поглиблюють їх. І про нашу районку, як того бажав Михайло Мельниченко, уже сто років «у селах, у місті лунають добрі вісті»… Разом з ювіляркою живуть і будуть жити ті, хто доносить до читача найважливіші події сьогодення.
В пам’яті вдячних пирятинців Михайло Васильович залишається не тільки як керівник творчого колективу, а перш за все як журналіст, краєзнавець, невтомному перу якого належить кілька книг про Надудайя. Він – співавтор путівника «Пирятин», 2-х книг мемуарів «Згадаймо ті роки», «Пирятинщина», редактор збірки «Пирятинщина у прозі і поезії», автор книги нарисів «Т.Г.Шевченко і пирятинці».
9 червня 2015 року до 80-річчя з дня народження у Пирятині по вул. Європейська (Червоноармійська), 7 відбулося відкриття меморіальної дошки колишньому редактору газети «Пирятинські вісті» (1985-1996 рр.), одному із зачинателів краєзнавчого руху в районі, члену Спілки журналістів Михайлу Васильовичу Мельниченку.
В його серці ніколи не згасав вогонь дерзання, він завжди прагнув до творчих успіхів, бажав світлої радості в робочому колективі й у власному домі.
«Він заслужив шану і подяку за багаторіччя подвижників у царині журналістики та краєзнавства, за те, що плекав сад нашої культури» (Із Подяки Пирятинської районної державної адміністрації М.В. Мельниченку 2011 року).
В. БУЛИШЕВА, колега,
О. МЕЛЬНИЧЕНКО, дружина

Джерело:

Поділитися:

Категорія: Пирятинські вісті | Додав: Ред (16.03.2017) | Автор:

Переглядів: 32 | Коментарі: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
 
Розробка дизайна — СтудіяWebus