Передплата на "Пирятинські вісті" продовжується!
 
Пошук по сайту

Меню

Останні новини

Коментарі

Вкажіть, будь-ласка, відповідно до яких Правил благоустрою (номер, дата) і яку д...

Есть у каждой женщины
Памятная дата —
В этот день ты сыну
Ж...

можно детали? Если удобно обратитесь по номеру 0662364128

Уважаемые, коммунальщики! У Вас будни, а нам каждый день праздник! Употребляя в ...

це завдяки мало розумному крадію вдалося закрити справу! інакше кажучи ні на що ...

Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Столиця Шевченкового серця


В 2017 році святкуватиме свій 300-літній ювілей одне з найбільших сіл Пирятинщини – Березова Рудка. З цього приводу в районній газеті «Пирятинські вісті» будуть друкуватися матеріали з історії цього чудового села. Розпочати хочеться з знакової події – відвідування Березової Рудки Т.Г. Шевченком.

Березова Рудка, березовий раю,
Тут генія віщі сліди…
Коштовним смарагдом полтавського краю
Ти сяяти будеш завжди.
В. Ставицький

Меморіальна дошка на фасаді двоповерхового палацу Закревських в Березовій Рудці свідчить, що тут в 1843, 1845, 1846 роках перебував великий Кобзар. До цих трьох років відомий полтавський шевченкознавець Петро Ротач додав ще й 1847 рік. До всього, в 1843 році поет відвідав село двічі: в липні та грудні, в 1845 – в червні та жовтні, ще двічі – в січні 1846 та 1847. Це підтверджують документи та спогади сучасників. Але були ще й не зафіксовані ніким приїзди… Чим же привабило це, загублене в степах, віддалене село великого художника і поета?
Як виявилося згодом, причиною цих частих відвідин стало велике кохання, що яскравою зорею освітлювало все подальше життя Кобзаря. Ганна Іванівна Закревська, господиня Березової Рудки, його «чорнобрива доля, його диво, його єдинеє свято».
Окрім таланту художника та поета, Бог дав йому ще й талант любити. Та, якщо тема його поетичної та художньої творчості знайшла відображення у багатьох шевченкознавців, літературознавців, мистецтвознавців, то тема його особистого інтимного життя залишилася чомусь поза увагою дослідників. Але ж Тарас Шевченко був людиною, і ніщо людське йому не було чуже…
Вперше ця тема висвітлена вірменською письменницею Маріеттою Шагінян. Саме вона, працюючи над своєю докторською дисертацією по творчості Шевченка, виділила її окремим розділом і назвала його «Кохання».
Їх перша зустріч відбулася 12 липня 1843 року (за новим стилем) в селі Мойсівці Пирятинського повіту (тепер село Мойсівка Драбівського району Черкаської області) на свято Петра і Павла, на балу в поміщиці Тетяни Густавівни Волховської. Тоді обоє вони були молодими, Тарасу Шевченку - 29, Ганні Закревській – 21. Вона вже була матір’ю двох дітей.
Уявіть собі розкішний двоповерховий палац Волховської, бальна зала якого вміщувала 250 гостей, красиво оздоблене подвір’я. «Українським Версалем» називали в той час маєток старенької генеральші. Вишукані сукні, казкові прикраси, яскраве світло, музика – все це створювало атмосферу урочистості. Право відкривати цей бал було надано першому гостю Тарасу Шевченку та королеві балу Ганні Закревській. З цього танцю і почалися їх теплі стосунки, вона вже тоді полонила його серце і світлим спогадом назавжди в ньому залишилася.
Вже на третій день після балу Шевченко вперше приїздить до Березової Рудки. До речі, це – третє місце, яке Шевченко відвідав на Полтавщині під час своєї першої подорожі на Україну після чотирнадцятирічної розлуки з Батьківщиною. Тут поет ближче познайомився з великою родиною Закревських, побачив їх розкішний маєток з флігелями, палацом, чудовим парком, ще раз зустрівся з «Ганнусею вродливою». Саме в цей приїзд Шевченка як професійного художника-портретиста попросили намалювати портрети господарів маєтку - Платона Олексійовича та Ганни Іванівни. Але перед цим, ще на балу у Волховської, - він дав згоду попрацювати над портретами та розписами у Яготині, в маєтку князя Репніна, тому в Березову Рудку обіцяв приїхати згодом.
Обставини змусили Шевченка затриматися в Яготині надовго. Це і малювання портретів, і несподівана хвороба, тому в листі до Віктора Закревського він напише, що «клята хвороба зробила неприємність, тому Ганні вродливій скажи, що, як тільки одужаю та дошию кожуха, обов’язково приїду з пензлями та фарбами, і надовго».
Другий його приїзд, що тривав два тижні, з 15 грудня 1843 року – це період створення двох олійних портретів господарів та олівцевого портрету Віктора Закревського, рідного брата Платона Олексійовича, з яким Шевченко подружив особливо – Віктор став листоношею між Тарасом та Ганною. Особливо вдалим став портрет Ганни, в нього художник вклав усю свою душу. Мистецтвознавці називали його найкращим жіночим портретом художника, відзначаючи, що «на жодному з жіночих портретів, писаних рукою Шевченка, немає такого життя очей, такого слізно-ніжного, проникливого погляду, як на портреті Ганни Закревської». Очі Ганни незвичайного, темно-синього кольору, на перший погляд, вони здавалися чорними. Уявіть собі колір сливи або терну. Єдиний з жіночих портретів, написаний на червоному тлі. Оригінал його зараз зберігається в Національному музеї Шевченка в Києві, а досить пристойна репродукція – в Березоворудському історико-краєзнавчому музеї.
Все наступне життя Шевченка на Україні свідчить якраз про те, що саме з Закревськими він заприятилював міцніше, ніж з іншими, і маєток Закревських у Березовій Рудці відвідував найчастіше. Про це згадує О. Афанасьєв-Чужбинський в 1845 році. «Шевченко був у них, як свій, і з задоволенням жив у їх гостинному домі». В усій мемуарній літературі про Шевченка немає такої вказівки на маєток або родину, в якій Шевченко був би так часто протягом чотирьох років, гостював так довго, почував себе так само добре, як у Березовій Рудці у Закревських. Саме тут, в Березовій Рудці, Шевченко відчув себе по-справжньому щасливим. З’явилися щирі друзі, з якими він познайомився ще в Мойсівці: Яків де Бальмен, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Олексій Капніст, Віктор Закревський, сестри Софія та Марія Закревські.
Доля відвела йому короткий вік, всього 47 років, і досить рідко всміхалася. Тільки з 1838 року, коли він був викуплений з неволі, та по першу половину 1847 - саме ці роки можна назвати найщасливішими. Він, вже прославлений художник-портретист, автор «Кобзаря».
Перебуваючи згодом на засланні, в закаспійських степах, поет уже не міг не згадувати про Ганну. З дня їх першої зустрічі минуло 5 років, але подумки він знову линув на Україну, в дорогі його серцю місця. На Кос-Аралі він присвячує коханій дві чудові поезії: «Г.З.» і «Якби зострілися ми знову». Перша – спогад про бал у Мойсівці, про їх перше побачення. Звертаючись до Ганни, Тарас говорить:
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная,
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії…
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі між ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима, аж чорними – голубими,
І досі чаруєш людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучкий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Наступний вірш у «захалявній книжці» «Якби зострілися ми знову» теж можна віднести, як і попередній, до вершини інтимної лірики поета. Тож не даремно Микола Лисенко поклав його на музику і тепер є чудовий український романс «Якби зострілися ми знову». Шевченкознавці вважають також, що вступ до поеми «Сліпий» теж навіяний спогадами про Ганну.
А вже повернувшись із заслання, він приїздить в Пирятин 10 червня 1859 року з надією ще раз зустрітися з Ганною, але, на жаль, дізнався, що його кохана в 1857 році 35-річною пішла з життя, а значить, - їхати в Березову Рудку вже не варто. І тоді, в цей же день, у маєтку Мокрицьких, в Пирятині, він напише вірш-плач за долею Ганни «Ой маю, маю я оченята».
Ой маю, маю я оченята,
Нікого, матінко, та оглядати,
Нікого, серденько, та оглядати!
Ой, маю, маю і рученята…
Ніко(го), матінко, та обнімати,
Нікого, серденько, та обнімати!
Ой маю, маю і ноженята,
Та ні з ким, матінко, потанцювати,
Та ні з ким, серденько, потанцювати!
У цій поезії, наче в краплині води, віддзеркалюється нещаслива доля Тарасової коханої. Видана заміж з волі батьків, зовсім юною, 17-річною, за Платона Закревського, на 21 рік старшого за неї, вона мала все – розкішний палац, прислугу, землі, заводи. Та не мала сімейного щастя, не мала в житті щирого кохання, немала вірного друга…
В останній раз, від’їзджаючи з України до Петербурга, Тарас Григорович заїздить в Качанівку, до В. Тарновського і там в альбомі для гостей він поряд з датою своїх відвідин напише два рядки: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном заросла». Про кого думав він? 12 років заслання і самотності минуло з того часу, як молодий поет їздив по маєтках України, а «стежечками» його батьківщини ходила кохана – можливо, збірний образ жінок, яких він кохав, і тепер ця стежечка поросла для нього колючим терном, минуле спливло без вороття, шляхи на Батьківщину заборонено.
З Березовою Рудкою пов’язані найщасливіші, найбурхливіші роки його життя.Саме в ці роки Шевченко і пережив справжнє своє єдине велике кохання, до якого все раніше пережите є немов би прелюдією, або вступом, а все пізніше – немов би логічним його наслідком, епілогом.
«До нього він зовсім не думав про шлюб, а після нього, як реакція на його безнадійність і нещасливість, і з’являється в Шевченка та, характерна для нього, пристрасна тяга до сім’ї, шлюбу, свого дому, своєї дружини, при тому дружини з близького йому рідного середовища, тяга, що поступово стає гострою душевною потребою», - так писала Маріетта Шагінян в своїй монографії «Тарас Шевченко».
Дивно, що жодна біографія, жоден біограф не тільки не висвітлюють цього центрального епізоду інтимного життя поета, а навіть не згадують про нього. Та і сам Шевченко з такою стриманістю і цнотливістю зберіг про себе цю «найдорожчу сторінку свого життя». У виданому в 1860 році «Кобзарі» вірш «Г.З.» він назвав «На Україну», бо могли ще жити люди, що знали його головну героїню.
Тарас Шевченко в Березовій Рудці потоваришував з місцевим художником Андрієм Мартиновичем Третячевським, нащадки якого і до цього часу мешкають в Березовій Рудці. Це були художники трьох поколінь: богомаз Андрій Мартинович Третячевський (в селі було багато старовинних ікон його роботи). Його син Єгор був художником-портретистом, онук, Андрій Єгорович, – пейзажист-реаліст. Роботи цих художників зберігаються в Гребінківській церкві.
В Березоворудському народному історико-краєзнавчому музеї зберігаються речі, що оточували Шевченка при відвідинах Березової Рудки. Це – велике дзеркало венеціанського скла в різній горіховій оправі, в яке, ймовірно, дивився Шевченко, дубові крісла ручного різьблення, ковані садові лави, виготовлені місцевими ковалями. В палаці Закревських збереглися чудові дерев’яні сходинки ручного різьблення, що ведуть до бальної зали, в якій неодноразово бував Шевченко. На жаль, всій цій красі дуже важко зберегтися і надалі, бо вже три роки, як приміщення музею та палацу не опалюється, що призводить до руйнування не лише експонатів, а й самих будівель.
В. Гончар,
директор Березоворудського
народного історико-краєзнавчого музею

Джерело:

Поділитися:

Категорія: Пирятинські вісті | Додав: Ред (09.03.2017) | Автор:

Переглядів: 44 | Коментарі: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
 
Розробка дизайна — СтудіяWebus