Передплата на "Пирятинські вісті" продовжується!
 
Пошук по сайту

Меню

Останні новини

Коментарі

Вкажіть, будь-ласка, відповідно до яких Правил благоустрою (номер, дата) і яку д...

Есть у каждой женщины
Памятная дата —
В этот день ты сыну
Ж...

можно детали? Если удобно обратитесь по номеру 0662364128

Уважаемые, коммунальщики! У Вас будни, а нам каждый день праздник! Употребляя в ...

це завдяки мало розумному крадію вдалося закрити справу! інакше кажучи ні на що ...

Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Життя, прожите у труді


Є люди, тепло від спілкування з якими залишається в душі і після того, як ваша зустріч закінчилася. Саме так я почувалася після розмови з Олександрою Іванівною Губар.
Затишна оселя цієї жіночки зустріла запахом, який особисто у мене асоціюється з домашнім затишком, ласкавими бабусиними руками, – теплим запахом свіжоспеченого хліба. Трохи згодом Олександра Іванівна підтвердила мої здогади, демонструючи величезну білу хлібину та рядочки ароматних пампушок – оце, мовляв, нещодавно тільки спекла. Хоч і важко поратися з тістом, бо натруджені за життя руки тепер болять, відпочивати не звикла та й хліба такого в магазині - не купиш!
З Олександрою Іванівною нас познайомила депутат районної ради Ніна Холодкова. Зателефонувала і каже: «В нас у Каплинцях є жіночка, про яку, безумовно, потрібно розповісти всім читачам «Пирятинських вістей». Тим паче 15 червня у неї – 75-річний ювілей. Якраз до свята і вийде стаття».
Та виявилося, не все з тим ювілеєм так просто… Його Олександра Губар відзначила кілька місяців тому - 22 березня. Адже саме у цей день у далекому 1942 році вона і народилася. Але у документах зазначена інша дата – 15 червня. Чи то щось наплутали свого часу при оформленні документів, чи умисно таку помилку допустили, щоб додати кілька місяців до виходу на пенсію – про це достеменно невідомо. Але факт лишається фактом: у Олександри Іванівни тепер два дні народження – про один із них знають рідні, які й вітають її у цей день, а про інший знають колишні колеги, односельчани, бо він – у офіційних документах.
Поколінню, народженому ув період воєнного лихоліття, на долю випали тяжкі випробування… Ну, хіба ж легко було 13-річній дитині відразу після закінчення сільської семирічки йти на тяжку роботу?! Спочатку разом із таким ж дівчатками-підлітками пішла працювати у дитсадок. Здорові та дужі жінки працювали у колгоспі – на полях та на фермах потрібні були робочі руки, а у дитсадку лишалися хворі та немічні – вони і були за старших. Помічниками їм були дівчатка 12-13 років – самі ще діти, на плечі яких лягала відповідальність за десятки малюків. Їм були і за виховательок, і за няньок, і за кухарів… Та недовго затрималася у дитсадку наша героїня. Вже на осінь пішла трудитися на свиноферму. Працювати там було дуже важко – свинарки мусили носити здоровенні та тяжкі відра з обмішкою, варити худобі казани картоплі. І це все – на руки чотирнадцятирічного дівчати…
Вже наступної весни знову змінила роботу – їй довірили групу з дванадцяти корів… А в кожної - ще й телятко, за яким теж треба доглядати. І годувала, і вичищала, і вручну доїла. Від старших і досвідченіших доярок, яких у колективі молочнотоварної ферми була більшість, старалася не відставати…
Вже невдовзі Олександра вийшла заміж за свого односельця Володимира, який теж трудився у колгоспі – був трактористом. Незабаром у подружжя народився первісток Віктор, за п’ять років по тому – донька Оля. Навіть така звична по мірках наших днів річ як декретна відпустка не була доступна тодішнім жінкам – кілька місяців погледіла дитину і виходь на роботу, бо в тебе, мовляв, свекруха є – хай вона глядить малечу. І знов з року в рік - трудові будні…
А далі, як-то кажуть: не було б щастя, так допомогло нещастя… Олександру Іванівну в груди вдарила корова. Отримана травма призвела до операції, тривалого лікування. За станом здоров’я працювати далі дояркою не могла. Але керівництво колгоспу оцінило і відповідальність, і працелюбність, і навики та знання, набуті за десятки років роботи на фермі. Тому довірили посаду завідуючої свинофермою, далі стала ветеринарним лікарем. Довівши неписану істину про те, що вчитися ніколи не пізно, Олександра Іванівна у 45 років стала студенткою Хомутецького зоотехнічного технікуму, який закінчила з червоними дипломом.
Звитяжна праця жінки відзначена Орденом Трудового червоного прапора, орденом «Знак пошани», медаллю «Ветеран праці». Кілька скликань поспіль Олександра Іванівна була депутатом районної ради. Протягом багатьох років вона отримувала звання переможця соцзмагань, ударника п’ятирічки. Ці звання – не просто відзнаки, за кожним із них – титанічна щодення праця, без свят і вихідних.
Звикла до щоденної тяжкої роботи, Олександра Іванівна і на заслуженому відпочинку не сидить без діла. То доньці з господарством і городом допомагає справлятися, то людям, які і досі звертаються до неї аби підлікувала худобу. Не знають спочинку натруджені руки…
Людмила ВОЛИК.
Фото автора та з архіву О. Губар

Джерело:

Поділитися:

Категорія: Пирятинські вісті | Додав: Ред (28.07.2017) | Автор:

Переглядів: 17 | Коментарі: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
 
Розробка дизайна — СтудіяWebus